______________________________________________________________________________________________________________________________

Бархаленко Є.В – м. Київ

Розуміння суїцидальної поведінки як наслідку впливу дестабілізуючих соціальних факторів може бути прийняте не зважаючи на те, що як свідчить світовий досвід сплески суїцидальних спроб властиві і соціально-стабільним державам, таким наприклад, як Швеція. В зв’язку з цим ми можемо визначити дві основні тенденції в процесі розуміння виникнення суїцидальної поведінки особистості. Перший підхід в плані розуміння цього явища полягає в визначенні причин як наслідків кризових станів на різних соціально-психологічних рівнях, починаючи із рівня особистості, завершуючи рівнем враженого кризою макросоціуму. Другий підхід в плані розуміння суті цього явища може полягати в філософському осмисленні суті людини, як носія унікальних властивостей до яких поряд із іншими, рівноправно, належать і властивості що здатні формувати і суїцидальну поведінку у окремих представників соціуму. На нашу думку, кожен із цих підходів має право на існування.
Безперечно вірний, сформований суїцидологами, висновок про те, що не засуджуючи суїцидента ми повинні боротися із явищем самогубства, на нашу думку є не більше ніж емоціональним відображенням вродженого почуття відторгнення явища смерті у будь-яких проявах за умов будь-яких обставин. Ми можемо з впевненістю дійти до висновку, що об’єктивно, явище це незалежно від нашого сприйняття на емоційному рівні існує так давно, як існує людство, і як ми би з ним не змагалися буде існувати доти доки буде існувати соціум здатний генерувати такі явища до яких ми з впевненістю можемо віднести випадки суїциду.
Також необхідно відзначити, що серед комплексу причин, що призводять особу до суїцидальної спроби основними, серед інших можна назвати ті, що зумовлені амбівалентним відношенням суспільства до самогубства. Мова йде про існуючу думку яка має вираз в такій формі – “безперечно я проти самогубства, але якщо обставини змусять мене, або втрачу все…, – право на те, яким чином я можу розпорядитися своїм життям залишається тільки моїм”, отож як бути з невід’ємним правом людини на вибір? Без сумніву до вирішення проблем саме таким чином, на емоційному рівні, можна відноситися негативно, підтримуючи таке своє ставлення сприйняттям спроб самогубства як проявів психічного відхилення, сталого або тимчасового. Також до умов що тім чи іншим чином пропагандують акт самогубства на нашу думку, відносяться причини які безпосередньо не впливають на прийняття рішення, але своїм існуванням формують уявлення про акт самогубства як можливу дію. Мова йде про те що в процесі соціалізації людина отримує безліч знань, серед яких знання про суїцид як форму людської поведінки. Тобто можна стверджувати, що людина яка не отримала б знань про таку форму людської діяльності – свідомо не діяла у напрямку саморуйнування. Зважаючи на вищесказане ми можемо дійти до висновку що саме процес соціалізації індивіда, в даному випадку результату сприйняття формуючого впливу нових знань, спричиняє можливість, або неможливість суїцидальних дій в майбутньому.
Як відомо психолог чи вихователь виховної колонії за допомогою використовуваної ним методологічної системи може досягти певних успіхів в плані профілактики суїцидальних проявів лише за умови, коли на практиці не відбуватиметься використання методик неапробованих в роботі із певними категоріями засуджених, що не минуще приводить до нівелювання результатів психокорекційної діяльності. Цілком закономірно, що особливої актуальності це питання набуває в роботі з категоріями засуджених вихованців “групи ризику”, до яких можна віднести і так званих соціальних сиріт – тобто засуджених які внаслідок комплексу причин відбувають покарання у вигляді позбавлення волі залишившись без підтримки з поза меж виправної колонії. Дану категорію неповнолітніх засуджених, на нашу думку можна поділити на підгрупи за ознакою походження стресогенних, кризогенних та інших дестабілізуючих факторів, які викликають проблеми на шляху профілактичної корекції та ресоціалізації. До таких, на наш погляд, можна віднести такі дестабілізуючи фактори:
– причини яких криються в структурі родини в якій виховувався засуджений (вихідці з неповних сімей, сироти, напівсироти, постраждалі від жорстокого ставлення між батьками (опікунами), від насилля по відношенню до дітей (фізичного, психічного, сексуального);
– зумовлені спадковістю психічного та соматичного генезу особистості засудженого підлітка (особи з вадами та аномаліями психіки викликаними патогенними чинниками батьків, родичів);
– викликані вадами освіти та виховання (педагогічна занедбаність, затримка психічного розвитку, що викликана відсутністю комплексного, якісного виховання);
– які створюються внаслідок психічних розладів різноманітного генезу (органічні, травматичні, наркологічні враження головного мозку),
– створені внаслідок стилю життя неповнолітнього до засудження (апробовані моделі поведінки: “злодія”, “бомжа”, “наркомана”, “жебрака”, “матусиного синка”, “нюні”, “слабака” і т.д., яка проявляється в плані поведінки і в системі відносин у виховній колонії).
Як свідчить аналіз науково-методичного доробку відомих вітчизняних фахівців в галузі організації виховного процесу ВТК (В.М. Синьов, Северов, В.І. Кривуша, М.М. Фіцула, С.І Яковенко та інші), а також вивчення досвіду окремих установ, зокрема міст Прилуки, Самбір, Кременчук, не можна давати загальних рекомендацій стосовно роботи з усіма засудженими, оскільки лише розвиток психолого-педагогічного індивідуального та групового впливу може мати позитивні результати у роботі з вихованцями.