______________________________________________________________________________________________________________________________

Шестопалова Л.М. – м. Київ

Прийнято ототожнювати людину з homo sapiens у зв’язку з вичлененням її як особи суспільної. Але, з іншого боку, можна підійти до цього питання з культурологічного погляду – виокремлювати людину зі світу тваринного слід відтоді, відколи вона усвідомила, що є смертна, що вона може обирати або життя, або смерть, тобто володає свободою вибору. Адже сама ідея існування самогубства як інститута є необхідною умовою існування людини.
Хоча на межі тисячоліть ми, громадяни Украни, відчуваємо себе більш вільно, достойна смерть, як і раніше, залишається затабованою темою. Усе, що пов’язується з останньою, несе на собі не лише морально-звичаєвий відбиток, але й економічно-правову невизначеність. Це повною мірою стосується таких пов’язаних між собою явищ, як евтаназія та самогубство, наступ якого не стихає, і, на жаль, на владному рівні помітних результатів його стримання не видно.
Самогубство має під собою цілий комплекс різних причин. Проте певна кількість людей стають жертвами самогубства через те, що не можуть витримати фізичних страждань, яких завдає невиліковна хвороба. Часто вони обирають жахливі та болісні способи смерті. Смерть має бути пристойною для кожної людини. Півмільйони людей у світі щороку кінчають життя самогубством, бо їхня межа моральних, психічних чи фізичних страждань нижча за середньостатистичну.
Нове поняття для нашого часу – евтаназія – було введено до вжитку ще Френсісом Беконом. Він писав у 1623 р. у своїй праці “Instauratio magna”: “Долг медика не только в том, чтобы восстановить здоровье, но и в смягчении страданий, вызванных болезнью; и состоит он не в том лишь, чтобы ослаблять боль, почитаемую опасным симптомом; если недуг признан неизлечимым, лекарь должен обеспечить пациенту легкую и мирную кончину, ибо нет на свете блага большего, нежели подобная эвтаназия…”.
Рух за легалізацію “доброї смерті” виник ще в 1935 р. в Англії. Потім проевтаназійна ідея поширилася на всі протестантські держави і навіть проникла до католицьких країн. На Заході ця проблема почала жваво обговорюватися ще з кінця 50-х рр. У 1958 році лікар Джек Геворкян надрукував кілька статей, де запропонував без болю позбавляти життя засуджених на страту, а їхні тіла використовувати в медичних цілях (для наукових експериментів, пересадки органів). Згодом лікар, ставши свідком безглуздих і жорстоких самогубств безнадійно хворих людей, вирішив надавати допомогу тим, хто опинився в такій ситуації та бажає померти. Закон припинив його “допомогу” після першої спроби. Проте нині відомо, що Кеворкян “працював” знову у 90-х рр., він афішував свою діяльність із тим, аби домогтися судового прецеденту, який би виправдав “медицид”. Він допоміг позбавитися стражданнь кільком десяткам людей, за що притягувся до кримінальної відповідальності, проте був виправданий судом.
У 1976 році Верховний суд Каліфорнії ухвалив рішення, яке надало право хворим відмовлятися від лікування, яке підтримує життя. Приклад продовжили інші штати США. Нині в цій країні практика пасивної евтаназії широко застосовується. Не проводиться реанімація, якщо пацієнт завчасно висловився проти неї. Тоді над його ліжком вивішують абревіатуру “NO”, що означає “не оживляти”. Закон обумовлює дозволену пасивну евтаназію рядом умов. Волевиявлення пацієнта та його заповіт найближчим родичам є обов’язковими. Заява вважається дійсною тільки за умови, що пацієнт “був емоційно та розумово цілком компетентним”, її мають підписати два свідки.
Останнім часом Західна судова система виявляється безсилою проти громадської думки, яка ставиться до евтаназії з прихильністю та співчуттям. Багатьом людям, у т. ч. й суддям, довелося відчути себе безпорадними, коли близькі їм люди страждали безглуздо, помираючи від тяжкої невиліковної хвороби. Кожен побоюється опинитися у такому становищі, проте сама тільки думка про евтаназію як нормальний вихід робить подібну перспективу менш страшною.
У 1997 році й у американському штаті Орегон референдум визнав добровільне позбавлення життя невиліковних хворих з використанням професійної медичної допомоги.
Парламент Нідерландів звільнив від кримінальної відповідальності лікарів, які чинять “медицид”, суворо дотримуючися спеціальної інструкції. (Інструкція має чотири розділи, які описують історію хвороби, враховують бажання хворого, думки багатьох лікарів-спеціалістів, а також докладно констатують обставини проведення евтаназії.)
У 1992 році закон про право на евтаназію прийнято в Китаї.
У багатьох країнах прогресивні люди дедалі глибше розуміють, що людина має право не тільки на достойне життя, але й на достойну смерть. Нині існують різні громадські спілки, такі, як “Цикута”, “Екзит”, “Ерго” тощо. Зареєстровано діяльність рухів за евтаназаю. Інтернет утримує в собі безліч інформації з питань самогубства та евтаназаї, містить практичні поради. Поштою можна навіть замовити додому бестселер Дерека Хамфрі “The Compassionate crime” (“Злочин і співчуття”), де він відстоює право на самогубство та асистований суїцид для помираючих.
В Інтернеті вже з’явився російськомовний сайт “100 способів самогубства”.
У більшості європейських країн, в США, в деяких країнах Сходу працюють евтаназійні громадські організації – товариства, які розробляють пропозиції по реформі законодавства, які є прийнятними для медиків, юристів, громадськості, а також політиків. Рух “Хемлок” в Америці домігся значного політичного прогресу на Західному узбережжі, зокрема у штаті Вашингтон. Товариство “Хемлок” підтримує думку про існування у крайньому разі двох форм самогубства. Одна з них – емоційне самогубство чи ірраціональне вбивство себе в усіх виявах і різновидах. Точка зору товариства на цю форму збігається з поглядом Американської асоціації суїцидології – організації, яка займається спеціалізованою медичною та психологічною допомогою особам, які намагалися чи намагаються вчинити самогубство, а також громадськості. Полягає вона в тому, щоб запобігти самогубству в усіх випадках, коли це можливо. Жодна форма самогубства на терені психічної хвороби чи життєвих негараздів не дістає підтримки. Проте існує друга форма самогубства – виправдане самогубство. Це раціональне та заплановане самозвільнення через самогубство. Іншими словами, це автоевтаназія, яка використовує суїцид як засіб.
Противники самогубства та евтаназії наполягають на тому, що самовільна смерть є діяння проти Бога, ближніх, самої людської природи. Вони вважають самогубців безсилими душею. Наполягають на аморальності самогубства. Самовільна смерть зраджує мету існування людини. Зрештою, вони запевняють, що самовільна смерть є насильством не тільки над життям, але й над самою смертю.
Ті ж, хто ставиться до самовільної смерті з розумінням, вважають, що все у світі відбувається з Божого благословіння, самогубство – кращий Божий дарунок, а не гріх, адже на нього пішов і син Божий – Іісус. Вони визнають, що є страждання, страшніші за швидку смерь, що головне – не довжина життя, а його якість, а людина – хазяїн долі. Навіть недостойне життя повинно завершуватися достойною смертю. Право на самогубство – це природжена свобода людини. Привабливість цього права полягає у тому, що воно дозволяє людині достойно піти з життя самому, а не чекати, коли її випхнуть “з гостей”. Захисники евтаназії, погоджуючись із тим, що життя є священним і недоторканним, запитують її противників, чому воно має перетворюватися на найжахливішу в’язницю? Часто притидія евтаназії виглядає безглуздою жорстокістю щодо хворого.
Нині у світі на порядок денний виходить обговорення активної евтаназії. А наша країна тупцюється на місці навіть з прийняттям пакету головних кодексів. Те саме стосується нерозв’язання комплексу соціально-економічних проблем, які є передумовами вчинення самогубств.
«Человека можно и должно уважать и в жизни, и в смерти, и в этом уважении жизнь и смерть неразличимы».
Самогубство може бути етично виправдано за умови ряду причин:
1.  Невиліковна хвороба, яка сильно розвинулася й викликає незносимі страждання індивіда. Це найбільш звичайна причина автоевтаназії.
2. Найтяжча фізична інвалідізація, яка настільки сковує, що навіть після адекватних роздумів і тренувань індивід не може переносити подібне обмеження існування. Це досить нечаста причина самогубства.
Хамфрі подає такі етичні параметри автоевтаназії:
А) Необхідно бути повнолітнім. Б) Рішення має бути повністю усвідомленим. В) Самозвільнення через самогубство не слід вчинювати після першого повідомлення про хворобу, яка загрожує життю. Слід знайти необхідну медичну допомогу. Г) Безпосередній лікар має бути поінформований, і його рішення слід узяти до уваги. Д) Плануйте своє звільнення від життя таким чином, аби не інші люди не були через це притягнуті до кримінальної відповідальності. Е) Залиште після себе записку, де поясніть причини самогубства.
Самогубство не є суто приватною справою, тому що навіть один акт самогубства, навіть незавершеної спроби, залишає незгладимий слід в інших людях. Самогубство слід продовжувати вважати тяжким соціальним злом, а не злочином. До нього слід ставитися так, щоб проблеми живих звести до мінімуму. Важко навіть припустити, що самогубство іншої людини може бути бажаним чи рекомендованим. Людство, яке здатне знищити природу, себе, життя на Землі (наприклад, ядерним способом), дотепер мучається над проблемою розуміння деяких форм поведінки своїх членів, серед яких – самогубство. “Вместе с тем именно понятие смерти, осознание конечности и единственности человеческого личного бытия способствует прояснению нравственного смысла и ценности человеческой жизни. Сознание неповторимости каждого ее мгновения, неуничтожимости, а в ряде случаев и непоправимости совершенных проступков способно пояснить меру ответственности человека за свои дела… Если воля к жизни еще теплится в человеке, нужно себя
взнуздывать, бить по щекам и вызывать собственный разум на дуэль – ежедневно. Иначе его ждет смерть заживо ”, – пише А.П. Лаврин