______________________________________________________________________________________________________________________________

Шестопалова Л.М. – м. Київ

Щодо аспектів відбиття соціального феномену – самогубства – у фольклорі та народних віруваннях.

Смерть – один із суттєвих параметрів колективної свідомості. Оскільки вона разом з історією змінюється, ці зміни відбиваються на ставленні людини до смерті та життя. Вивчення відношень зі смертю, ставлення до неї і, зокрема, до самогубства, допоможе зрозуміти ставлення до життя, а також зміцнити потяг до нього.
За офіційними даними, щороку позбавляють себе життя майже півмільйони землян: 30 тис. американців, 25 тис. японців, 20 тис. французів, 60 тис. росіян, 15–16 тис. жителів України… А кількість тих, хто намагається позбавитися власного життя, насправді в сім-вісім разів вища. І це ще не все, латентні випадки значно збільшують статистику.
Самогубство зафіксоване у фольклорі та народних віруваннях усіх народів світу, причому на певних часових відрізках сприйняття цього явища різними народами збігається, що ми можемо простежити на цілій низці прикладів. Фольклор є примітивно-синкретичним баченням світу, першобаченням. Ось чому важливим є його вивчення.
Міфологія Давньої Греції пістрявить легендами про героїв, які накладають на себе руки. Усіх їх навіть важко перелічити. Це і дочка фіванського царя Едипа та Іокасти Антигона, котра пішла проти звичаїв народу, поховавши загиблого брата-зрадника; і Аргантона – кеоська мисливиця, коханка Реса – фракійського царя, союзника троянців, яка покінчила життя самогубством після смерті коханого; і Бібліда – дочка критянина Мілета і карійської царівни Едотеї, котра наклала на себе руки через кохання до рідного брата; і Гарпалика – донька аркадського царя Климета та Парфенії, яка перебувала в кровомішаному зв’язку з батьком; і дружина Геракла Деяніра, яка покінчила з життям після загибелі чоловіка; і Іокаста – фіванська цариця і дружина Лая та мати і згодом дружина царя Едипа – свого ж сина, батьковбивці, котра покінчила життя самогубством, дізнавшись таку правду; і Федра – мачуха Іпполіта – сина афінського царя Тесея та цариці амазонок Антіопи, яка під впливом навіювань Афродіти закохалася у свого пасинка; і Калліроя – калідонська дівчина-красуня, яка не прийняла кохання Кореса – жреця Діоніса; і Кінір – кипрський цар, син Аполлона, родоначальник Кінірадів – потомствених жреців Афродіти, який був правителем міста Бібл (за одним з варіантів легенди) і мав любовні зв’язки зі своєю донькою Міррою, котра народила йому Адоніса; і Ерігона, яка повісилася від скорботи і туги, дізнавшись про вбивство п’яницями свого батька Ікарія; і Макар – син Еола, який покохав свою сестру Канаку, яка також після народження дітей від брата наклала на себе руки; і Аякс Телемонід – учасник троянської війни, який мав зухвалий характер і не міг стерпіти ганьби, коли зброя загиблого Ахілла дісталася не йому, а Одіссею; і Ясон – грецький міфічний герой, правнук бога вітрів Еола, котрий брав участь у поході за золотим руном і, не витримавши смертельної помсти своєї дружини Медеї його новій коханці Креусі і вбивства двох синів, наклав на себе руки. Цей список можна продовжувати далі. Та прикладів із давньогрецької міфології достатньо, щоб зрозуміти, що у міфах відбилися погляди давнього народу на сам спосіб життя.
Давньоримська міфологія також має легенди, які описують випадки самогубства, серед них, наприклад, міф про Дідону – царицю, засновницю Карфагена, котра спалила себе на вогнищі, не витримавши розлуки з Енеєм.
Навіть нижчій міфології народів Європи відоме самогубство. У ній, наприклад живе образ вампіра – мерця, який ночами встає з могили чи з’являється в образі кажана, висмоктує людську кров, насилає страхіття. Вампірами стають “нечисті” покійники – самогубці, злодії, люди, які померли передчасно, які загинули від укусів. Їхні тіла не розкладалися в могилах, а тому покінчити з іх існуванням можна було, тільки вбивши осиковий кіл у тіло або відрубавши голову. Оберегами від вампірів слугували також часник, залізо, колокольний дзвін. У слов’янській міфології вампіру відповідає упир. Упир – мрець, який нападає на людей і тварин. Вампир запозичений західними слов’янами від східних слов’ян (Упир). Упир має два ряди зубів, він народжується від нечистої сили, або ним стає самогубець, чаклун, померлий неприродно. Існує й інший родовий образ нечистої сили в слов’янській міфології – чорт (дохристиянського походження). Він постійно втручається в життя людей, завдає дрібних неприємностей, провокує негативні вчинки, в т. ч. штовхає і на самогубство, гріх.
В уявленнях давніх слов’ян, у т. ч. росіян і українців, Дунай – велика головна, рубіжна річка. У слов’янських і балтійських мовах лексема дунай стала загальним словом, яке означає далеку незнайому річку, глибоку воду, море тощо. Дунай згадується у багатьох казках і легендах, піснях. Він виконує найрізноманітніші функції. Він відгукується на самогубство молодця, виходячи з берегів після того, як молодець топиться у Дунаї. У білоруській пісні через невдалий шлюб молодець кидається в Дунай: “разженюся, дунайчиком обернуся…”, спокушена дівчина шукає смерті в Дунаї, вдова кидається в Дунай. За іншою версією Дунай – міфологізований образ богатиря в руських билинах, які включають в себе різні сюжети. За одним із них Настасья – дочка литовського короля та дружина Добрині Нікитича. На пиру Добриня, змагачись у стрільбі з лука, ненавмисно вбиває Настасью, після чого, дізнавшись, що вона була вагінта, кидається на свій спис і помирає поруч з дружиною. Добриня перетворюється на річку Дунай.
У західних слов’ян (південнопольський і карпатський ареал) існують у фольклорі казкові персонажі – богінки, які нагадують русалок, але також зображуються старими кривими жінками. Головна функція богінок – викрадення та підміна дітей. Живуть богінки на болотах, у річках, лісі. Богінками, за народними віруваннями, ставали душі померлих під час пологів жінок, жінок, які вбили свою дитину, жінок-самогубців.
Починаючи з середніх віків і аж до початку ХХ століття в народних віруваннях східних слов’ян, які поєднували християнські погляди та язичницькі, самогубство відігравало значну роль. Спираючись на нотатки етнографа С.В. Максимова, які він зробив понад сто років тому, “на самоубийцах на том свете сам сатана разъезжает таким образом, что запрягает одних вместо лошадей, других сажает за кучера править, а сам садится на главном месте в развалку, понукает и подхлестывает. По временам заезжает он на них в кузницы… Когда же сатана сидит на своем троне в перисподней, то всегда держит на коленях Иуду, христопродавца и самоубийцу». Проте центральну роль у народних уявленнях про самогубство відігравало не християнське поняття про смертних гріх, а почуття небезпеки, пов’язане в язичницькій свідомості з самогубцями, як із людьми, котрі померли неприродною, чи неправильною, смертю. У цьому випадку самогубець – частина цілої групи істот, яких називали “заложными покойниками». До них відносили жерт самогубств, убивств, нещасних випадків і померлих за невідомих обставин. У фольклорі збереглися відгуки про те, що самогубці діють як агенти сатани, як нечиста сила, завдають шкоду та вносять хаос у життя живих людей, від чудернацьких витівок до посухи та голоду.
Як і на Заході, важлива роль відводиться ритуалам, пов’язаним із тілом самогубців. На Русі в перші віки християнства рекомендувалося залишати тіла самогубців без поховання – язичницький звичай, проти якого виступала церква. Церква була лише проти поховання самогубців на цвинтарі. Звичай приписував ховати тіла самогубців у лімінальному просторі, позначаючи пограничний статус самогубця між світом живих і мертвих, – біля дороги, на перехресті доріг, на краю поля, а також у лісі, болоті, чи в яру. Захисні ритуали передбачали шпигання тіла самогубця колом, засипання могили сіном, камінням, завалювання деревами, що відбилося у фольклорі.
Навіть біблейські легенди не обминули такого феномену, як самогубство. Один з дванадцяти апостолів (грецькою – посланників) – за християнськими легендами обрана Іісусом Христом “колегія” його найближчих учнів, які складали ядро першохристиянської общини, – Іуда Іскаріот зрадив Христа і згодом покінчив життя самогубством, а на його місце жеребкуванням було обрано Матфія.
Відповідно до вірменських повір’їв Горнапштикнером (горнадапнером, хортілакнером) називають духи померлих самогубців, злодіїв, іновірців. Вони виступають в антропономорфній та зооморфній подобі (у вигляді кицьки, собаки, вовка, ведмедя, осла…), стоять обабіч доріг (особливо біля цвинтарів), лякають перехожих, стрибають на їхні спини, на їхніх коней, арби, начами кружляють кругом будинків, а на світанку повертаються до своїх могил.
У давньокитайській міфології Гуй – душа (дух) померлого. З поширенням буддизму гуй стало загальною назвою для всіх демонів і мешканців пекла. Гуй схожий на людину, але у нього немає підборіддя і тіні, він несподівано може ставати невидимим або приймати подобу собаки, лиса, чоловіка чи жінки, щоб убивати людей. Розрізнялися гуй потопельника (шуйцзиньгуй), людини, яка повісилася (дяоцзингуй), померлого у в’язниці від голоду (баньфангуй) та ін. У переважній більшості випадків гуй – це душа померлого насильницькою смертю або самогубця (не похованого на родовому цвинтарі), яка не може знайти спокою. Гуй боялися тільки читання буддійських або конфуцианських книг, крика, сечі, персикового дерева та очерету. А Ло-шень – це божество, фея річки Ло, в якій утопилася дочка Фусі – першопредка китайців.
У пізній китайській міфології існує підземне судилище – діюй, пекло. На підставі буддійських уявлень про шість перероджень душі Діюй складається з десяти судилищ, одне з яких призначено для душ самогубців. Суддя Циньгуан-ван відправляє душі самогубців (крім випадків, коли причиною самогубства була вірність обов’язку, синовня почесть чи бажання зберегти недоторканість) назад на землю в подобі голодних демонів егуй. Після закінчення терміну життя вони попадають у місто “померлих даремно”, звідки немає шляху для нового народження. Існують у китайській міфології й інші образи, пов’язані з самогубством. Ночжа – герой-богатир – для того, щоб спокутувати свою провину (він порушив покій Лун-вана – фантастичної істоти – дракона), покінчив життя самогубством. У Цзисюй – бог припливів, в основі образа якого – історична постать, сановник, радник правителів різних давньокитайських царств (V ст. до н. е.), якого обмовили, через що він покінчив життя самогубством.
Відповідно до давньоіндійського міфу перша дружина Шиви – Саті (“суща”) самоспалила себе на священному вогні, бо її батько був проти її одруження, образив і бога Шиву, і дочку Саті. Шива довго ходив світом з обгорілим тілом Саті, аж поки після випробувань Саті не відродилася у подобі Парваті (чи Уми). У давньоіндійській міфології особливе місце також посідає Нарака – образ чистилища під землею. Туди попадають живі істоти, у т. ч. й люди, за тяжкі злочини: самогубство, убивство ( у т. ч. тварин), обман, наклеп на будд тощо.
Звичай жертвоприношення дружин померлих чоловіків взагалі був широко розповсюджений у індоарійців. Це ритуальне самоспалювання бере свій початок у патріархальному культі бога вогню Арні. Воно мало характер соціального припису. У деяких індійських штатах навіть наприкінці другого тисячоліття вдови, навіть у підлітковому віці, спалюють себе після смерті своїх чоловіків. Це явище ще кілька десятиліть раніше мало масовий характер і назву Сатті, що у сучасному перекладі буквально означає “добропорядна дружина”.
У казанських татар, татар-мішарів, західносибірських татар і башкірів існує міфічний персонаж – убир (мяцкай) – кровожадібна демонічна істота. Він заступає душу чаклуну, яку останній продав шайтану, або є духом померлого чаклуна чи самогубця. У чувашів йому близький вупар, у карачаївців – обур, який краде дітей, висмоктує у людей кров, викликає засуху тощо.
У міфах якутів також існує злий дух – юйор (уор), на який перетворювалися після смерті самогубці, божевільні та шамани, котрі завдали багато зла людям. Юйор могли наслати на людей божевілля та різні біди.
У ХХ столітті – столітті космосу, біоінженерії, світових воєн і масової культури – зміни відбулися й у душі людини. Чим більш освіченою стає людина, що більше знань про світ навкруги себе здобуто, то глибше зазирає вона у середину до себе, частіше замислюється на сенсом свого життя. І, на жаль, все більше людей на планеті втрачають потяг до життя. ХХ століття, мабуть, слід назвати століттям самогубств. У сучасному світі релігійне почуття і, відповідно, стримувальна релігійна єтика дещо послабли, а народні вірування і взагалі перейшли до казкового світу, проте внаслідок таких обставин людство не стало менш моральним. Людина стала менш жорстокою та непримиренною, ніж була кількасот років тому, коли віра в бога (богів) була єством кожного без винятку. Тепер людину стримує вихований віками внутрішній моральний закон, який почасти перетинається з Христовими заповідями, проте власне життя продовжує знецінюватися.
ЛІТЕРАТУРА
1. Садовников Д.Н. Сказки и предания Самарского края. – Самара, 1993. – Т. 2. – С.22, 23.
2. Быт великорусских крестьян-землепашцев (описание материалом этнографического бюро князя В.Н. Тенишева) / Сост. Б.М. Фирсов и И.Г. Киселев. – СПб., 1993. – С.279, 462.